21 ЛИПНЯ ВІДЗНАЧАЄМО УРОДИНИ ГЕНІАЛЬНОЇ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

Улітку, а саме 21 липня, відзначаємо уродини геніальної Олени Теліги. Що ми знаємо про неї сьогодні.

Геніальний Дмитро Донцов називав її “поеткою вогняних меж”, а не менш геніальний Юрій Шерех “альбомною поеткою”. Народилася вона в Росії, а померла в Бабиному Яру від кулі нациста. Народилася російськомовною, а померла українською націоналісткою. Що ми знаємо про неї нині? Як багато людей заглиблювалися в її духовні орієнтири? Риторичні запитання. Олена Теліга належить до “пражан”, будь-яка інформація про яких приховувалася совєтською владою зі зрозумілих мотивів.

Народилася Олена Іванівна 21 липня 1907 року в Санкт-Петербурзі, виховувалася в російському оточенні, її хрещеною була відома рос. поетка З. Гіппіус. ЇЇ батько, Іван Шовгенєв, відомий гідротехнік-практик, – уродженець Слов’янська. Після Революції 1917 року родина Шовгенєвих оселилася в Києві, а з 1920 опинилася в еміграції в Подебрадах, батько Олени Теліги став ректором місцевої академії. Тут Олена, до якої ще в Києві з приходом совєтів прикріпили статус “петлюрівки”, навчається, одружується, і найголовніше, – повертається до своїх коренів, найперше, – до мови. Ось як згадує про це сама поетка в щоденнику: “Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо, хто і не відомо, із якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”... “Мордописня”... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!” Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії”. Натомість сьогодні бачимо заклики до політкоректності, толерантність шляхом уживання московської мови. Усе це називається патріотичною русифікацією. На жаль, Донбас усі ці 24 роки й мав “особливий статус”: він був в умовах заблокованої української культури. Це – посил усім нам сьогодні від Олени Теліги. Згодом, 1932 року, вона стає членкинею ОУН, а після розколу організації в 1940 році, залишається на боці матричної ОУН (мельниківської). Усіх лібералів, на кшталт М. Грушевського чи В. Винниченка, вона називала “партачами життя”, позаяк вони лише з 4 разу (4 універсалом) спромоглися проголосити незалежність УНР, коли війська Муравйова були вже під Крутами. Це вони заслали на румунський фронт самостійника Міхновського. Це вони не створили національну армію із мотивацією, що європейській державі вона не треба, по-перше, а по-друге, створення армії вони вважали каталізатором загострення відносин з РСФРР. Олена Теліга швидко поставила діагноз тогочасному суспільству – “моральне фарисейство, двоєдушиє з льокайською психікою”. Шоковою була реакція й на листопадовий універсал П. Скоропадського про “федеративні зв’язки з небільшовицькою Росією”: “Душа ж гетьманова двоїться; гуде новий універсал: “Під руського царя горніться!” Москві відданий генерал, Вкраїни зрікшися, мов секти, і, враз окресливши криву, перед державцем у проекті схилив бунчук і булаву”.

Наприкінці 1939 року О. Теліга переїхала до Кракова, що в той час був центом українського громадянсько-політичного життя. Там же очолювала мистецьке товариство “Зарево”.

22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе Олена Теліга мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила. Свої почуття вона висловила в одній із поезій:

...Чекає все : і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку ! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Земетемо вогнем любови межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

(“Поворот”).

У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією “Українського слова” Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва “Літаври”. Творчий доробок О. Теліги невеликий – 38 поезій. Далебі, вона була дуже вимогливою до власного поетичного полотна. Д. Донцов згадує, що “поетка вогненних меж” могла роками шукати-підбирати одне слово, але коли знаходила підходяще, виглядало воно справжнім діамантом в короні.

В останньому листі з міста Києва вона напише: “…Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна”.

Після арешту редакції “Українського слова” О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапівці готують засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Знаючи про це, Олена Теліга відмовила їхати з Києва. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: “Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…”. На останнє засідання Спілки пішов і її чоловік, уважаючи, що коханій загрожує небезпека; під час арешту він представився письменником, аби піти на Голгофу разом із дружиною.

У київському гестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. Дмитро Донцов називає Олену Телігу другою “найжіночнішою” постаттю на тлі української літератури після Лесі Українки. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”.