БАЙДУЖІСТЬ І НЕМИЛОСЕРДЯ В ЧЕРНІГІВСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ ДИТЯЧІЙ ЛІКАРНІ АБО ПСИ ПРИ ВЛАДІ

Якось Френсіс Бекон сказав, що надмірна спрага влади призвела до падіння ангелів. Напевно, в нашій країні ангели те і роблять, що падають. І в першу чергу ті, що дійсно гідні ними називатися. До них я відношу волонтерів, бійців, активістів і борців за права, правдивих журналістів, людей, які створюють власними силами некомерційні організації і активно працюють, здобуваючи добробут і процвітання для власних міст, Націоналістів, які творять історію і власне майбутнє та просто хороших людей, які роблять, що можуть там, де вони є. Бо з таких цеглинок дій можна підняти до небес величезну будівлю якісних змін. І кожну цеглинку ці ангели здобувають, втрачаючи сили, здоров’я, час, а іноді навіть життя. Часто ці ангели оббивають красиві пороги кабінетів та стукають у гнилі серця їх закоренілих власників. І часто це закінчується тим Падінням, з якого я почала. Падінням самого Ангела – борця за Свободу і Справедливість або Падінням хижого кривавого “совка”, що досі не зник із голів старих дідів, що сидять у кабінетах за двома дверима наших лікарень, шкіл, театрів, Управлінь та Міністерств. Саме так – Падінням старої огидної системи традицій, що принижують Український Народ, його дітей, плюндрують його душу і тіло. Ті Ангели два роки назад коктейлі Молотова палили, щоб здобути краще життя. А сьогодні Їх нащадки продовжують Святу Справу і в усіх куточках цієї країни ведуть бій не лише з видимим і відомим ворогом нашої Нації, а й з підступним злом, що корениться тут на нашій землі, на нашій крові і плює на все святе.

Скільки себе пам’ятаю, завжди була волонтером – за часів студентства працювала з дітьми, позбавленими батьківського піклування та хворими дітками, з друзями та однодумцями постійно шукали способу зробити щось хороше просто так, щоб пишатися результатом та, власне, собою. І часто натрапляли на байдужість, агресію зі сторони соціальних працівників, працівників тих структур, які повинні сприяти такій діяльності. За п’ять років журналістики наслухалася погроз і звинувачень тільки за те, що говорила правду і не прикрашала її. А за роки активної громадської діяльності набачилася різних людей. І все одно робила своє. Те, що давало мені сили жити і дихати. Та все ж цього разу падіння було неминучим.

Так сталося, що була змушена познайомитися з медичними закладами Чернігова. А особливо тісно – з Чернігівською обласною дитячою лікарнею. Відремонтована, оснащена будівля, в якій тепло уже восени і всюди видніє приємний рожевий колір фарбованих по-сучасному стін. Та все, яка б матеріальна краса не майоріла і не замилювала очі, гниле болото чорного і підлого серця затягне в свої темниці усе навкруги. Як серце головного лікаря цього медичного закладу – Карети Олександра Афанасійовича – абсолютно байдужого до усіх подій, хижого звіра, який причаївся в кріслі керівника і ніяк не хоче з ним прощатися. Але правильніше було б сказати, що то істота без серця, без добра, без милосердя і без майбутнього.

Мала честь особисто познайомитися з цим “лікарем від Бога”. З неприхованою хамовитістю він показав своє незадоволення, що його відволікли від обіду, (який зазвичай продовжується на протязі всього дня) і потурбували мирськими справами, а саме – проблемами онкохворих дітей. Справа в тому, що у нашому місті і без того немає відділення для таких маленьких пацієнтів і лише близько п’яти ліжок стоять саме в обласній дитячій лікарні, де час від часу є такі пацієнти. Інші, більш чуйні лікарі, уже в ході мого журналістського розслідування, розповідали, що бували випадки, коли онкохворих дітей з малозабезпечених сімей привозили в тяжкому стані, у них була гостра потреба в переливанні крові, негайному лікуванні та крові не було… Усіма шляхами вони намагалися дістати кров, наголошували, що це дитина із малозабезпеченої сім’ї і це відбирало дорогоцінний час. А головний лікар, у той час, мені – волонтерці, яка запропонувала йому цілу групу донорів абсолютно безкоштовно, в межах благодійної акції “Врятуй дитині життя”, говорив, що потреби в крові немає. А деякі його працівники навіть не знали чи є наявні у них, на даний момент, онкохворі пацієнти на стаціонарному лікуванні. Цитую: “Какая кровь, при чем здесь я? У нас нет никакой нужды и откуда мне это всё знать?” За три хвилини розмови – це були найпристойніші слова, які сказав цей “лікар”.

Огиду і ненависть викликають подібні “люди” у закладах, де вся діяльність має базуватися на принципі Гуманності! А особливо, коли вони займають керівні посади. Такі горе-керівники є не лише у лікарнях, хоча що може бути страшнішим? Вони заполонили собою також депутатські кабінети, поліцейські відділки, судові зали. Вгодовані, проплачені, відрекламовані перевізники людських душ на той світ. Вони вчать, лікують, охороняють наших дітей, а коли ті діти виростають – вони саджають їх у тюрми, ламають їм руки і плюють в серця. Совкові, бездушні тварини у відпрасованих костюмчиках. Вони всюди. Вони руйнують цю країну зсередини. Вороги, які страшніші за окупанта. Ненажерливіші, бездушні і ніким непокарані. Вони труять нас зсередини і винищують найкращих. Влада досі у їхніх руках, а молодь спивається без роботи або гине на війні. Ми маємо бути на Барикадах Боротьби. Щодня, щохвилини, щомиті дихати готовністю Повстати проти несправедливості. Проти зради, байдужості, підлості і леза, над нашими спинами. Бережіть своїх дітей і себе. Ми маємо щось змінити. Ми мусимо добитися покарання і помсти за вбивство нашого Народу – повільне, завуальоване, замовчане вбивство.

Нехай життя ніколи не приведе Вас у руки лікаря-рашиста, що панує у стінах Чернігівської обласної дитячої лікарні і досі, за “совковим” звичаєм, підписи та печатки ставить за шоколадку, (яку також не гребує брати із рук школярів). Звичайно, це місце ще має тихий куточок, освітлений променями чуйності і доброти – це Серця лікарів Відділу Педіатрії. Завдяки їм ті діти з очима-океанами ще мають Шанс на Життя.

Та все ж, якщо ви підете у той заклад з відкритим серцем, врешті-решт, будьте готові, що двері перед тим серцем закриють. І навіть маючи добру мету на думці, знайдіть краще інший спосіб допомогти тим, хто того потребує, ніж через офіційні структури. А особливо оминайте кабінет приймальні цього закладу. Бо тепер я знаю точно – квітка, кинута псові так і залишиться звичайним бур’яном його невігластва. Все-таки, падаль – це не наш орієнтир співпраці.

Інформаційний центр Чернігівщини