ГЕРОЙ НАЦІЇ - СТЕПАН АНДРІЙОВИЧ БАНДЕРА

Польща його засудила на смерть, Гітлер кинув до концтабору, агент КДБ вбив його у Мюнхені.

Хто ж такий Степан Бандера? Не шукайте це ім’я у радянських енциклопедіях. Навіть мертвий він був небезпечним для імперії. Щоб не погрішити проти істини, слід визнати, що у Радянському енциклопедичному словнику Ви знайдете узагальнений іменник “бандерівці”: “учасники фашистських воєнно-терористичних банд українських націоналістів УПА в Західній Україні в 1943-47. Назва за ім’ям керівника С.А. Бандери (1908 – 59)”. Але у тому ж словнику у статті про Організацію українських націоналістів (ОУН) читаємо, що підпілля було ліквідовано не в 47 році, а на початку 50-х років.

У польській енциклопедії, а для Польщі С. Бандера був державним злочинцем, йому присвячена стаття у 20 рядків. Для 4-х томної енциклопедії це багато. Рядовому читачу, що не мав доступу до альтернативних джерел інформації, буде цікаво познайомитися з її змістом. Тим паче, що авторський колектив польської енциклопедії важко запідозрити у компліментарному відношенні до С. Бандери.

Отже: “БАНДЕРА Степан (1908 – 59), український народний діяч; у 1928 році заснував Українську військову організацію, перетворену згодом в Організацію українських націоналістів (ОУН); у 1936 році засуджений судом до страти (замінена на довічне ув’язнення) за участь у підготовці замаху на міністра внутрішніх справ Б. Перацького; вийшов на свободу внаслідок початку розпочинання 2-ої світової війни; у 1940 році очолив фракцію, що відкололася від Організації українських націоналістів – (ОУН-бандерівці); до червня 1941 року співпрацював з німцями, після невдалої спроби виступити за незалежність України був в серпні 1941 року кинутий в концтабір Заксенхаузен, де знаходився до лютого 1945р. В результаті цього арешту став ворогом обох режимів в рівній мірі; після війни керував своєю фракцією ОУН і очолював Українську підпільну визвольну раду. Убитий у Мюнхені агентом КДБ”.

Перш ніж переходити до українських джерел, подивимося, що написано про С. Бандеру у Енциклопедичному словникові Другої Світової війни Федеративної Німеччини 1986 року видання. У нім сказано, що С. Бандера – український національний лідер. Користуючись обставинами війни, прагнув добитися незалежності Українській державі, що суперечило політиці Гітлера. Після проведених публічних акцій він був схоплений 12.07.41 року і перебував у концтаборі до 25.09.44 року. Після війни залишився на Заході. Поліг жертвою радянських агентів.

У виданому у Києві в 1999 році Універсальному словникові-енциклопедії ми читаємо, що С. Бандера – український політик. Додаткові відомості такі: він став ініціатором Акту відродження Української держави, який був проголошений у Львові 30 червня 1941 року. За відмову скасувати Акт був ув’язнений німцями до концтабору. Після війни очолив Закордонні частини ОУН.

Для розуміння подальшого необхідно приділити декілька рядків термінології. З легкої руки класиків марксизму-ленінізму в радянських словниках був поставлений знак тотожності між поняттями націоналізм і шовінізм. Тому націоналізм визначався як теорія і практика міжнаціональних відносин, заснованих на перевазі однієї нації над іншою. Проте батьки-засновники українського націоналізму вказаних класиків не шанували і в поняття націоналізм вклали інший сенс, тотожний тому, який даний, наприклад, у енциклопедії “Британніка”. У ній націоналіст визначений як особа, що розглядає служіння своєму народу (нації) вищим власним громадянським обов’язком. На відміну від інтернаціоналіста, який своїм громадянським обов’язком вважав служіння всьому людству. На мій погляд обидві мети є надзвичайно гідними і заслуговують пошани. Що саме так розуміли сенс даного терміну бандерівці підтверджується цитатою з брошури “Хто такі бандерівці і за що вони борються” Петра Полтави, виданою нелегально у Львові в 1950 році: “Ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами тому, що центральне місце в нашій ідеології займає вчення про націю. Відповідно до цього вчення ми, націоналісти.... вважаємо саме, що.... суб’єктом історії є народи, нації;.... за наш вищий наказ вважаємо благо і щастя українського народу. Найвищим, найважливішим завданням українського народу зараз ми рахуємо боротьбу.... за національне і соціальне визволення українського народу, за побудову української, дійсно незалежної держави.... Ми, українські націоналісти, не шовіністи.... До всіх народів миру ми плекаємо щирі симпатії. Зі всіма народами миру.... ми хочемо жити у дружбі і співпраці”.

Отже, Степан Андрійович Бандера (“бандера” – в перекладі сучасною мовою означає “прапор”) народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий Калушського повіту Галичини (зараз – Івано-Франківська область), що входив у той час в Австро-Угорську імперію, в сім’ї священика греко-католицького обряду. У сім'ї він був другою дитиною. Окрім нього в сім'ї росли три брати і три сестри. Батько мав університетську освіту – закінчив богословський факультет Львівського університету. У батька була велика бібліотека, частими гостями у домі були ділові люди, громадські діячі, інтелігенція. Серед них, наприклад, депутат австро-угорського парламенту Я. Веселовський, скульптор М. Гаврилко, підприємець П. Глодзінський, які йому доводилися дядьками. С. Бандера в автобіографії писав, що в дитячі роки він ріс в оселі батька і діда у атмосфері українського патріотизму, живих національно-культурних, політичних і суспільних інтересів. У 1918 році він пережив хвилюючі події відродження української держави. Батько брав активну участь у цих подіях, він був обраний депутатом парламенту західно-української Народної Республіки. Особливий вплив на національну самосвідомість С. Бандери справили урочистості, що проходили в січні 1919 року з нагоди возз’єднання західно-української Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу. Літом того ж року до Галичини вторглися війська Польщі, озброєні і посилені Антантою. Батькові довелося відступати у Велику Україну. Повернувся він в 1920 році. Українська Народна Республіка перестала існувати. Галичина була окупована Польщею.

Тим часом восени 1919 року Степан склав вступні іспити в українську гімназію класичного типу у місті Стрий. Навесні 1921 року померла мати Мирослава Бандера від туберкульозу. Сам Степан з дитинства страждав ревматизмом суглобів, і цього року тривалий час лежав в лікарні. Проте у вільний від занять час він працював у господарстві діда. А починаючи з четвертого класу С. Бандера давав уроки, заробляючи кошти на власні витрати. Навчання в гімназії проходило під наглядом польських властей. Але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст. Проте головне національно-патріотичне виховання гімназисти отримували в шкільних молодіжних організаціях. Разом з легальними організаціями Пласт і Сокіл, були і нелегальні гуртки, що займалися збором коштів для підтримки нелегальних українських періодичних видань, бойкотом заходів польських властей. Починаючи з четвертого класу, Бандера входив в нелегальну організацію, в її керівний орган гімназії. У 1927 році С. Бандера успішно склав іспити на атестат зрілості. Степан Бандера в молодости.

У 1928 році С. Бандера вступив до Львівської Політехнічної Школи на агрономічний відділ і до 1934 року пройшов повний курс за фахом інженера-агронома. Проте захистити диплом не встиг, оскільки був заарештований.

На території Галичини в різний час діяли різноманітні легальні, напівлегальні і нелегальні організації, що ставили собі за мету захист українських національних інтересів. У 1914 році українські емігранти з царської Росії заснували “Союз визволення України” (СВУ), який вперше недвозначно поставив собі за мету домагатися створення незалежної української держави. У 1920 році в Празі група офіцерів заснувала “Українську військову організацію” (УВО), що поставила за мету боротьбу з польською окупацією. Незабаром на чолі УВО став колишній командувач “січових стрільців”, які входили в армію УНР, досвідчений організатор і авторитетний політик Євген Коновалець. Найбільш відома акція УВО – невдалий замах на главу польської держави Пілсудського, вчинений у 1921 році. Під патронажем УВО перебували патріотичні молодіжні організації. Степан Бандера став членом УВО в 1928 році. У 1929 році у Відні українські молодіжні організації за участю УВО провели об’єднавчий конгрес, на якому і була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), куди увійшов і Бандера. Пізніше, в 1932 році, відбулося злиття ОУН і УВО. Остання стала підрозділом ОУН.

Хоча Польща окупувала Галичину, її влада над західними українцями залишалася проблематичною на погляд країн Антанти. Це питання залишалося предметом обговорень західних держав, особливо Англії і Франції. Українська більшість Східної Галичини відмовлялася визнати законність польської влади над собою. Зазнали бойкоту перепис населення 1921 року, вибори у польський сейм в 1922 році. Польський уряд діяв так, ніби Східна Галичина була споконвічно польською землею. Деякі радикальні українські організації вирішили не обмежуватися бойкотом і саботажем, приступили до проведення терористичних актів. В кінці 1923 року після чергового запевнення, даного Польщею західним державам у тому, що вона гарантує Східній Галичині автономію, використання української мови нарівні з польською у державних установах, а також відкриє український університет, Рада послів погодилася на суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Українським населенням ця звістка була сприйнята з великим розчаруванням. Біля 1930 року обстановка загострилася. У відповідь на акції непокори українського населення польський уряд приступив до широкомасштабних операцій по «пацифікації» населення, в нинішній термінології – “зачистці” території Східної Галичини. У 1934 році у Березі Картузській було організовано концентраційний табір, в якому знаходилися близько 2 тис. політичних увязнених, переважно українців. Рік потому Польща відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй по дотриманню прав національних меншин. Періодично робилися обопільні спроби пошуку згоди. Одна з них була зроблена після замаху членів ОУН в 1934 році на життя міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, в результаті якого він був убитий. Цей акт засудили найбільша українська політична партія Українське національно-демократичне об'єднання і глава греко-католицької єпархії митрополит Андрій Шептицький. Але ці спроби не давали відчутного результату.

За участь у підготовці замаху на Перацького С. Бандера був заарештований і на початку 1936 року разом з одинадцятьма іншими обвинуваченими був засуджений Варшавським окружним судом. С. Бандера був приречений до страти. По амністії, оголошеній польським сеймом раніше і по іншому приводу, страта була замінена довічним увязненням. Утримувався він у в'язниці в умовах суворої ізоляції. Після нападу Німеччини на Польщу містечко, в якому знаходилася в’язниця, бомбардувалося. 13 вересня 1939 року, коли становище польських військ стало критичним, тюремна охорона розбіглася. С. Бандеру випустили з камери-одиночки увязнені, що звільнилися, українські націоналісти.

ОУН при чисельності близько 20 тис. членів мала великий вплив на українське населення. У організації були внутрішні конфлікти: між молодими малодосвідченими, нетерплячими і досвідченішими і розсудливішими, такими, що пройшли війну і революцію, між керівництвом ОУН, що жили в комфортних умовах еміграції, і основною масою членів ОУН, що працювали в умовах підпілля і поліцейського переслідування. Є. Коновалець, використовуючи свій дипломатичний і організаційний хист, міг гасити суперечності, не давати їм розвиватися. Загибель Коновальця від рук радянського агента Судоплатова в 1938 році у Роттердамі стала важкою втратою для націоналістичного руху України. Його наступником вбачався найближчий соратник Андрій Мельник – добре освічена людина, стримана і терпима. Фракція його прихильників, скориставшись тим, що більшість їх суперників – бандерівців – знаходилося у в'язницях, в серпні 1939 року на конференції в Римі проголосила керівником ОУН полковника Мельника. Тут слід зазначити, що ОУН мала розгалужену структуру: разом з регіональними відділеннями були і закордонні відділення, в основному на території колишньої Австро-угорської імперії, а також на території Італії. У Римі знаходилось центральне правління. Подальші події набули драматичного оберту для українського національно-визвольного руху.

Опинившись на волі, С. Бандера прибув до Львова. За декілька днів до цього Львів був зайнятий Червоною Армією. Спочатку знаходитися там було відносно безпечно. Незабаром через кур'єра він отримав запрошення прибути до Кракова для узгодження подальших планів ОУН. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилася у в’язниці. Довелося нелегально переходити радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Після нетривалого лікування, після нарад в Кракові, а потім у Відні, Бандера був делегований до Риму для переговорів з Мельником. Події розвивалися стрімко, а центральне керівництво проявляло повільність, що не влаштовувало Бандеру і його прихильників. У вересні 1939 року Бандера поставив завдання перед регіональними відділеннями створювати озброєне підпілля для боротьби з будь-ким, хто стане на шляху до незалежності України. Список розбіжностей – організаційних і політичних, які необхідно було усунути в переговорах з Мельником – був достатньо великий. Незадоволеність членів ОУН з підпілля керівництвом ОУН наближалося до критичної точки. Крім того, була підозра у зраді найближчого оточення Мельника, оскільки масові арешти в Галичині і Волині заторкнули переважно прихильників Бандери. Головна ж розбіжність була в стратегії ведення національно-визвольної боротьби.

Бандера зі своїми однодумцями вважали за необхідне підтримувати контакти ОУН як з країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, не зближуючись ні з яким угрупуванням. Розраховувати необхідно на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили не спроможна. У незалежності України західні країни не зацікавлені. Це ними було вже продемонстровано в двадцяті роки. Німеччина ж тоді визнала незалежність України. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Створювати озброєне підпілля не можна. Це викличе роздратування німецьких властей і репресії з їх боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.

Не зумівши досягти компромісу, обидва угрупування проголосили себе єдино законним керівництвом ОУН. У лютому 1940 року у Кракові фракція Бандери, в яку входила в основному молодь і складала чисельну більшість ОУН, провела конференцію, на якій відкинула рішення римської конференції і вибрала своїм лідером Степана Бандеру. Таким чином оформився розкол ОУН на бандерівців – ОУН-Б або ОУН-Р (революційна) і на мельниківців – ОУН-м. Надалі антагонізм між фракціями досягав такого напруження, що вони нерідко билися з таким же озлобленням, з яким вони билися проти ворогів незалежної України.

Відношення німецького керівництва до ОУН було суперечливим: служба Канаріса (абвер – військова розвідка) вважала за необхідне співпрацю з нею, нацистське партійне керівництво на чолі з Борманом не вважало ОУН серйозним політичним чинником, тому відкидало будь-яку співпрацю з нею. Користуючись цими суперечностями, ОУН вдалося сформувати український військовий підрозділ «Легіон українських націоналістів» чисельністю близько 600 чоловік, що складався з двох батальйонів – “Нахтігаль” і “Роланд”, укомплектованих українцями переважно пробандерівської орієнтації. Якщо німці планували їх використовувати в підривних цілях, то Бандера сподівався, що вони стануть ядром української армії. У 1942 році німецьке командування розпустило легіон.

Hа території Західної України, що відійшла Радянському Союзу по пакту Ріббентропа-Молотова, розвернулися в 1939 – 1941 роках масові репресії. Були арештовані керівники і активісти політичних партій і громадських організацій, багато хто з них був страчений. Було проведено чотири масові депортації українського населення із зайнятих територій. Першим етапом на схід було вивезено 220 тисяч чоловік, другим етапом – 320 тисяч чоловік, третій етап охопив 240 тисяч чоловік, четвертий етап – 300 тисяч. Відкривалися нові в’язниці, в яких утримувалися десятки тисяч заарештованих.

Священика Андрія Бандеру з двома дочками Мартою і Оксаною НКВД заарештувало о третій годині ночі 23 травня 1941 року. Оксана була далека від політики, і те, що її теж заарештували, батька дуже засмучувало. Незабаром батька розлучили з дітьми. Увечері 8 липня в Києві, куди його перевезли 28 травня, на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу без прокурора і захисника А. Бандері був ухвалений смертний вирок. У вироку мовилося, що він може бути оскаржений протягом п’яти днів з моменту вручення на руки копії вироку. Але розстріляли Андрія Бандеру вже на другий день. Похмура паралель: фашисти заарештовують сина Степана, а в цей час (всього через п’ять днів) комуністи знищують його батька. Марту і Оксану без суду відправили по етапу в Красноярський край на вічне поселення, де їх перегонили з місця на місце кожні 2 – 3 місяці аж до 1953 року. У архівах зберігся список 235 книг і журналів, спалених працівниками НКВД як контрреволюційні. Серед них “Історія України-Русі”, “Повість временних літ”, “Про бджільництво”, журнали “Нива”, “Науково-літературний вісник” та ін. У протоколах допиту на запитання слідчого про політичні погляди о. Андрій відповів: “За своїми переконаннями я український націоналіст, але не шовініст. Єдино правильним державним устроєм для українців вважаю єдину соборну і незалежну Україну”. Гірка чаша не минула і третьої сестри – Володимири, але випила вона її пізніше – заарештували її, матір п’ятьох дітей, молодшому з яких було 10 місяців, разом з її чоловіком Теодором Давидюком у 1946 році. Засуджена вона була до 10 років каторжних робіт. Працювала у таборах Красноярського краю, Казахстану, у тому числі і у Спаському таборі смерті. Вижила, відбувши повний термін, додали поселення в Караганді, потім дозволили повернутися до дітей на Україну.

Поспішний відступ Червоної Армії після початку війни мав для десятків тисяч заарештованих трагічні наслідки. Не маючи можливості всіх їх вивезти на схід, НКВД прийняло рішення про негайну їх ліквідацію незалежно від їх вини. Часто підвали, забиті затриманими, просто закидалися гранатами. У Галичині було знищено 10 тис. чоловік, у Волині – 5 тисяч. Ще до приходу німців родичі увязнених, що розшукували своїх близьких, стали свідками не тільки цієї поспішної, безглуздої і нелюдської розправи, але і свідоцтв пекельних тортур. Все це потім німці продемонстрували Міжнародному Червоному Хресту.

Користуючись підтримкою батальйону “Нахтігаль” 30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу у присутності декількох німецьких генералів, але без санкції на те німецької адміністрації бандерівці проголосили “Акт відродження Української держави”. Було також утворено Український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецько, найближчим соратником С. Бандери. Крім того, услід за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони Оунівців по 7-12 чоловік, всього біля 2000 чоловік, для організації українських органів місцевого самоврядування, перехоплюючи ініціативу у німецьких окупаційних властей. Один з таких загонів очолив молодший брат Степана – Богдан, де він і загинув у 1942 чи 1943 році.

Реакція німецьких властей на акцію бандерівців у Львові відбулась досить швидко: 5 липня в Кракові був заарештований С. Бандера. а 9-го – у Львові Я. Стецько. За ними до Німеччини вирушила дружина С. Бандери Марта з тримісячною донькою Наталкою. У Берліні, куди доставили їх для суду, С. Бандері пояснили, що німці до України прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічної відміни Акту відродження. Не добившись згоди, Бандеру ув'язнили спочатку у в’язницю, а потім – у концтабір Заксенхаузен (відмітимо, що у тому ж концтаборі знаходився Яків Джугашвілі), де Степан утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами – до грудня) 1944 року. Оскільки німці вимушені були піти з України, а бандерівці воювали як з німецькими, так і радянськими військами, німецькому командуванню виявилося вигідним звільнити його. При звільненні Бандері було вчинено пропозицію про співпрацю, яку він відхилив. На волі його чекали сумні новини: братів Олексія, доктора політекономії та Василя, випускника Львівського університету факультету філософії, у 1942 році у Освенцимі забили насмерть ув’язнені поляки.

Восени 1941 року мельниківці у Києві також спробували сформувати український уряд. Але ця спроба також була жорстоко придушена. Було заарештовано і на початку 1942 року розстріляно в Бабиному Яру понад 40 провідних діячів ОУН-м, зокрема відому українську поетесу 35-річну Олену Телігу, голову спілки письменників.

Повстанцы УПА в строюДо осені 1941 року порізнені українські озброєні загони Полісся об’єдналися в партизанське з’єднання “Поліська січ”. У міру розгортання масового нацистського терору на Україні розросталися партизанські загони. Восени 1942 року не без примусу з боку ОУН-бандерівців відбулося об’єднання партизанських загонів бандерівців, мельниківців та “Поліської січі” в Українську повстанську Армію (УПА) на чолі з одним з організаторів ОУН, вищим офіцером недавно розпущеного батальйону “Нахтігаль” Романом Шухевичем (генерал Тарас Чупрінка). У 43-44 році її чисельність досягала 100 тис. бійців і вона контролювала Волинь, Полісся і Галичину. У її складі були загони інших національностей – азербайджанців, грузин, казахів і інших націй, усього 15 таких загонів. До весни 1944 року командування Радянської Армії і НКВД відносилося із симпатією до українського націоналістичного руху. Проте далі радянська пропаганда починає Оунівців ототожнювати з гітлерівцями. З того часу для ОУН-УПА надходить другий етап боротьби – вони починають воювати також і з Радянською Армією. Ця війна продовжувалась майже десятиліття – до середини п’ятдесятих років.

УПА вела озброєну боротьбу не тільки з нацистськими і радянськими військами, постійна війна йшла і з червоними партизанами, а на території Волині, Полісся і Холмщини наджорстокі битви відбувалися з польською Армією Крайової. Цей озброєний конфлікт мав велику передісторію і супроводжувався етнічними чищеннями в самій бузувірській формі з обох боків. ОУН-УПА в кінці 1942 року зверталася до радянських партизанів з пропозицією про координацію бойових дій проти німців, але домовлятися не вдавалося. Неприязні відносини перейшли в озброєні сутички. А вже в жовтні і листопаді 1943 року, наприклад, УПА провела 47 боїв з німецькими військами і 54 з радянськими партизанами. Після офіційного закінчення Другої світової війни проти УПА вели бойові дії регулярні війська Радянської Армії. Так, в 1946 році відбулися близько двох тисяч боїв і озброєних сутичок, в 1948 – близько півтори тисячі. Під Москвою було організовано декілька баз підготовки кадрів для боротьби з партизанським рухом в Західній Україні. З розсекречених матеріалів стало відомо, що на 15 лютого 1945 року в західних областях України діяли 292 винищувальних батальйони і 2 336 груп сприяння. Частина з них була екіпірованою під бійців УПА і відрізнялася пекельною жорстокістю по відношенню до мирних жителів. Даний факт останнім часом став надбанням гласності російських ЗМІ. У вказані роки серед увязнених Гулагу кожен другий був українцем. І лише після загибелі 5 березня 1950 року командувача УПА Р. Шухевича організований опір в Західній Україні пішов на спад. Окремі загони і залишки підпілля діяли до середини 50-х років.

Після виходу з концтабору Степану Бандері потрапити до України вже не вдалося. Центральні органи ОУН після закінчення війни знаходилися на території Західної Німеччини. На засіданні ради керівництва ОУН Бандеру обирають в бюро керівництва, в якому за ним закріплюють Закордонні частини ОУН. На конференції у 1947 році його обирають керівником всієї Організації українських націоналістів. До цього часу в Закордонних частинах виникає опозиція Бандері, яка дорікає йому в диктаторських амбіціях, а ОУН у тому, що вона перетворилася на неокомуністичну організацію . Після тривалих дискусій Бандера вирішує подати у відставку і їхати до України. Проте відставка прийнята не була. Від частини посад вдалося позбавитися. Конференції, що проводилися, в 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обирали його главою керівництва ОУН.

15 жовтня 1959 року Степан Бандера відпустив охорону і увійшов до під’їзду будинку, у якому він жив із сім’єю. На сходах його зустріла людина, яку Бандера вже бачив раніше у церкві. Із спеціального пістолета той вистрілив у обличчя Степану Бандері струменем розчину цианістого калію. Бандера впав, пакети з покупками покотилися вниз по сходах. Особливістю вбивства цією отрутою є повне маскування під смерть від серцевого нападу.

Вбивцею виявився агент КДБ 30-річний українець Богдан Сташинський. Незабаром особисто Шелепін у Москві йому вручив орден “Бойового Червоного Прапора”. Крім того він дав дозвіл на шлюб із німкенею зі Східного Берліну. Проти цього категорично виступали начальники нижче рангом. Через місяць після весілля, яке відбулося у Східному Берліні, Сташинський був направлений разом з дружиною до Москви для продовження навчання. Прослуховування домашніх розмов з дружиною дало підставу начальству підозрювати Сташинського в недостатній лояльності до радянського режиму. Його відрахували з школи і заборонили покидати Москву. Його дружині у зв'язку з майбутніми пологами весною 1961 року було дозволено виїхати до Східного Берліна. Після багатократних відмов. На початку 1962 року прийшла звістка про несподівану смерть дитини. Для похорону сина Сташинському було дано дозвіл на нетривалу поїздку до Східного Берліна. Були вчинені посилені заходи по спостереженню за ним. Проте за день до похорону, якраз напередодні дня зведення берлінської стіни, Сташинському з дружиною вдалося відірватися від супроводу, що слідував на трьох автомобілях, і втекти до Західного Берліна. Там він звернувся у американське представництво, де зробив зізнання у вбивстві Степана Бандери. А також у вбивстві двома роками раніше активіста ОУН професора Л. Ребета. Так само на сходовому марші, там же в Мюнхені, тим же цианістим калієм. Висновок лікарів свідчив: смерть від серцевого нападу. Вибухнув міжнародний скандал, оскільки на ХХ з'їзді КПРС в 1956 році СРСР офіційно проголосив відмову від політики міжнародного тероризму.



На суді Сташинський дав свідчення, що він діяв по вказівці керівництва СРСР. 19 жовтня 1962 року суд Карлсрує виніс вирок: 8 років тюремного увязнення суворого режиму. Верховний Суд ФРН залишив вирок без зміни.



В день трьохріччя смерті Степана Бандери на суді виступила його дочка Наталія. Вона сказала, що втрата батька є важкою і непоправною, але не єдиною втратою. Її рід по батькові і матері буквально знищений. Її дід по матері був полковим священиком і загинув у 1-у Світову війну. Бабуся, вчителька по професії, виховувала дочку і сина, дядька Лева, одна. І бабуся, і дядько загинули у 2-у Світову війну. Здоров’я її матері Ярослави Бандери зараз підірване. Після арешту батька в 1941 році її мати з нею, немовлям, відправилася до Берліна, щоб бути ближче до чоловіка. Роки війни в чужій країні для матері з маленькою дитиною на руках були роками фізичних і душевних страждань. Після виходу батька з концтабору він зайнявся справами ОУН. “Ми з матір’ю під вигаданими прізвищами вимушені були ховатися від радянських еміграційних властей і КДБ, агенти яких діяли на всій території Німеччини і Австрії. З татом бачилися ми рідко, кілька разів на рік. Якийсь час в 1947 році ми жили у лісі у відокремленому будиночку, в маленькій кімнаті без електрики, в сутужних умовах, оскільки на той час у мене з'явилися маленький брат і сестра”. Шестирічній Наталії доводилося ходити за шість кілометрів лісом до школи. Сім’я недоїдала, діти росли хворобливими. У 1948–1950 роках вони без батька під вигаданим прізвищем жили у таборі для біженців. Зустрічі з батьком були такі рідкісні, що вона навіть забула тата. Чотири роки після цього вони жили у маленькому селі Брайтбрун. Тут батько міг бувати з сім’єю частіше, майже щодня. Не дивлячись на зайнятість, тато приділяв час для занять з дітьми українською мовою. Брат і сестра в 4-5-річному віці вже вміли читати і писати українською. З Наталкою він займався історією, географією і літературою. У 1954 році вони переїхали жити до Мюнхена. Тут батько зміг бувати удома регулярно.

З 13 років Наталка почала читати українські газети, в яких часто зустрічала ім'я Степана Бандери. Хто це – вона не знала, поки один з його товаришів, які тата супроводжували постійно, випадково не обмовився. Її припущення несподівано підтвердилися. Вона зрозуміла, яка відповідальна таємниця для неї відкрилася, і що цю таємницю потрібно берегти від маленького брата і сестри, які могли проговоритися у дворі або в школі.

Свій виступ Наталія Бандера завершила словами: Мій незабутній тато виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога і незалежну вільну Україну.

Могила Степана Бандери знаходиться на мюнхенському кладовищі.

Джерело http://www.stepanbandera.org/