ІГОР ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: ДИСКРИМІНАЦІЯ – ЦЕ ПРИРОДНО

Днями, 18 грудня, у Києві відбулася конференція, на якій, зокрема, розглядалося питання внесення до Конституції норм гендерної ідеології. На щастя, більшість учасників конференції склали прихильники здорових сімейних цінностей. Представники грантожерських організацій “ЛГБТ” виявилися в меншості.

Про цю конференцію ми поговорили з її учасником, членом Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова Ігорем Загребельним.

Яка атмосфера панувала на конференції?

Про конференцію я дізнався за кілька днів до її проведення, тож взяв у ній участь у якості вільного слухача. Чесно кажучи, очікував гіршого – що це буде типовий “ЛГБТ-шний” захід. Річ у тім, що конференція проходила за підтримки різних організацій, що дотримуються радикального лібералізму, – “Freedom house”, “Гей-Форум України” та інші.

Але виявилося, що не все так погано. Заяву на участь у конференції подало чимало гідних людей. Попри те, що модератора заходу Володимира Буткевича важко назвати прихильником здорових цінностей, на конференції звучали правильні тези. Виступали юристи, громадські активісти, представники Церкви, медики. Особливо цінним був виступ пані Марини Медведєвої із Національного університету ім. Т. Шевченка. Вона не лише розбила юридичні аргументи представників “ЛГБТ”, але й озвучила думку про необхідність запровадження відповідальності за пропаганду збочень серед неповнолітніх.

Як можна охарактеризувати конференцію: як полеміку чи як дискусію, що мала на меті пошук формули, яка усіх задовольняла б?

Як щось середнє між першим і другим. З одного боку, участь у конференції була чітко вмотивованою. Тобто там зібралися противники гендерної ідеології, переважно релігійні люди. І сексуальні збоченці, що є адептами цієї ідеології. Зрозуміло, що кожен переслідував свою мету – не допустити або ж забезпечити впровадження норм гендерної ідеології до Конституції.

З іншого боку, противники гендерної ідеології були змушені пом’якшувати свою риторику, відштовхуючись від тієї юридичної і ціннісної парадигми, котра на нинішній момент існує.

В чому особливість цієї парадигми?

Одним із її наріжних каменів є концепція так званих прав людини. Зрозуміло, що кожна людина має і повинна мати ті чи інші права. Але не можна перетворювати права людини на якусь метафізичну основу політики і права. Традиційна політична система та система права спираються на об’єктивні засади – Бога, мораль, правильні метафізичні ідеї. В межах такої системи координат є місце і тому, що можна назвати правами людини. Натомість лібералізм перевертає все з ніг на голову і робить права людини основою всього. Так не має бути. Це, зрештою, утопія. Те ж саме стосується свободи. Лібералізм піднімає на свої прапори негативну свободу, свободу від чогось, а не позитивну свободу – свободу для чогось. І під цим прапором він веде людство до виродження. Коли ж якісь дисиденти не хочуть іти цією дорогою і також посилаються на свободу, лібералізм відповідає: Нема свободи для ворогів свободи.

Сьогодні одним із фетишів лібералізму, який в тому числі проник до юриспруденції, стало засудження так званої дискримінації. Дискримінацію шукають усюди. Її навішують як ярлик на здорові явища. Хоч дискримінація, якщо відштовхуватися від значення цього слова, це природно. В перекладі з латини, дискримінація – це розрізнення. Все наше життя – це постійне розрізнення. Ми розрізняємо кольори світлофору, аби, коли ми переходимо дорогу, нас не збила автівка. Збираючи гриби, ми дискримінуємо мухомори та бліді поганки. Психічно здоровий чоловік одружується на жінці, а не на чоловікові – це також дискримінація, розрізнення. Праця у тій чи іншій сфері вимагає відповідної освіти, умінь, навичок, схильностей, і це також є дискримінацією. Нарешті, у ряді випадків необхідна репресивна дискримінація. Наприклад, покарання злочинців – це дискримінація. На моє глибоке переконання, необхідна дискримінація тих людей, які сприяли московській агресії – виходили на відповідні мітинги, йшли на псевдореферендум і так далі. Як мінімум, їх необхідно позбавити певних політичних прав.

Звісно, можемо знайти і негативні випадки дискримінації. Але більшість таких випадків – це всього лиш похідні від ширших проблем. Приміром, чи можемо ми говорити, що за часів СРСР українці були дискриміновані як нація? Можемо. Але суть проблеми зводиться до того, що українці були бездержавними, що їхні землі були окуповані Москвою і т.д.

На жаль, на конференції дехто з противників гендерної ідеології вдавався до самоцензури, продиктованої культом недискримінації і толерантності. Відповідно, виходило щось таке: ми проти будь-якої дискримінації, але вважаємо, що критерії “статевої орієнтації і гендерної ідентичності” не повинні бути прописані у Конституції. Це було частково виправдано в тій ситуації. Адже метою участі в конференції для багатьох її учасників було не допустити, аби гендеристські ідеї з’явилися в Конституції. Але у своїй пропаганді ми не маємо права визнавати легітимність тих ідей, засад, навіть термінів, на які спираються ліберасти.

Як розрізнити правильні, законні права люди і те зло, яке намагаються видати за права?

Індивідуальні права людини не повинні стояти вище за те, що є вищим по своїй природі. Індивідуальні права людини не повинні суперечити засадничим принципам моралі або справедливим інтересам спільноти. Звісно, рівень моралі сучасної людини дуже низький, і це потрібно враховувати. Але в жодному разі не можна допускати, аби під вивіскою прав людини відбувався ще більший моральний занепад, аби під цією вивіскою відбувалися процеси легітимізації крайніх поведінкових патологій на кшталт статевих збочень.

І ми не повинні соромитися дискримінації. Як я вже сказав, дискримінація – це природно. Ті ж содоміти чи інші збоченці мають бути дискримінованими. Навіть якщо ми не говоримо про примусове лікування або кримінальну відповідальність, певна дискримінація має існувати. Передусім, суспільство, пересічний українець повинен усвідомлювати, що гомосексуалізм чи інше відхилення – це дійсно відхилення, патологія, хвороба, аморальний спосіб поведінки, але аж ніяк не норма, що стоїть на одному рівні разом із природними відносинами чоловіка і жінки. Поза сумнівом, мають існувати обмеження у сфері праці. Наприклад, сексуальний збочень в жодному разі не має права бути педагогом. Так само він не має права бути військовим чи держслужбовцем. Працедавець повинен мати прописане у законах право звільнити найманого працівника, якщо дізнається, що він збоченець. Має існувати кримінальна відповідальність за пропаганду гомосексуалізму та інших збочень. В тому числі за так званий камінг-аут, якщо його мета – це саме реклама, а не засудження збочень. Усе це потрібно не лише для підтримки морального здоров’я суспільства, але й для людей, хворих на сексуальні відхилення. По-перше, вони повинні чітко усвідомлювати, що їхня поведінка засуджується. По-друге, вони повинні відчувати певний тиск. За таких умов у них буде більше шансів стати на шлях порятунку, одужання.

Чи облишить нинішній режим подальші спроби запровадження в законодавство ідей так званих ЛГБТ?

Гадаю, що ні. Україна – це неоколонія. На Україну здійснюється шалений тиск з боку Заходу. І режим Порошенка не налаштований на якийсь опір. Думаю, що єдина проблема для нинішньої влади – це подолання опору з боку здорових представників суспільства.