УКРАЇНА БУДЕ

П’ята година ранку часто штовхає на аналіз життя, роздуми, спогади, іноді – божевілля, десятки чашок кави чи то таблеток від болю у серці і нових вибухів психозу у голові, читання новин про війну і намагання не дійти до межі, коли ти не зможеш відрізнити реальність від закам’янілих образів, що засіли у голові, спотворивши усе перед очима. Здається ось він, отой найгостріший край леза, по якому ти ковзаєш щодня і ніяк не зробиш найважливішого кроку – вибору, куди ти йдеш, на смерть або у відступ. Тоді вибухом гримить нова ідея, ти за кілька хвилин збираєш речі і от уже холодний ранок нової війни обіймає тебе і штовхає до невеличкого вагону, що розтинаючи задимлене повітря мчить до місця, куди так тебе тягне. Кілька годин мов уві сні. І от він – щирий, сильний, серйозний, трохи сонний, по-прекрасному мужній. Твій. І він перед тобою. Київ. Давно вивчені на пам'ять вулички торкаються ніг і хочеться жити. Перше і основне місце, куди вони приведуть – Майдан. Він тоне у ранковому димкові туману і я впізнаю його чисте, священне обличчя. Небо сіре і якесь чуже. Починається дощ. За пів години вода ллється зверху по вулиці Героїв Небесної Сотні вниз, і чомусь не змиває ні біль, ні минуле, ні сльози. А кажуть, все минає, як водою змило… Неправда. Нічого не минає і не забувається. Тут усе як тоді. Лише біля Їхніх фото квіти стали сухими, а очі – ті самі, сміються, мов живі. Але Їх немає. Вітер починає ламати гілки на деревах і скидає деякі фотографії. Перехожі підіймають їх і так бережливо, ставлять на місце, як святиню, і довго думають що то було – вітер чи може Їхні душі не мають спокою навіть там, біля Бога. Жінки зупиняються, хрестяться, плачуть. І кажуть, що то душі. Бо ніхто не покараний. Вода хлюпотить по ногам, а люди ніби й не бачать. Стоять без парасольок, біля пам’ятника, і дивляться кудись крізь простір… І лише Незалежність, прекрасна і велична стоїть, розправивши крила, мов хоче дістати неба, розігнати ці прокляття і хмари, щоб над Україною засяло Сонце. Мені завжди здавалося, що вона молиться. Така проста і водночас сильна і вічна, молиться, як ці люди, що стоять на Інститутській. І як ті, що на ній загинули. "Полягли з Вірою у Вільну Україну…". В один момент здається, що ти не знаєш – це кінець чи початок. Перед очима пливуть рядки з їхніми іменами, поруч ледь чутно як хтось перечитує знов і знов на пам'ять закарбовані слова, що найгострішими лезами з розмаху вбиті у серце. Ті слова кровоточать, як і серце, потім замовкають, їх не чутно і знову вони виринають, мов з води що біжить вулицею, "…нерозквітлі сади, недоціловані кохані, недораховані зорі у небесах, а над усім цим вічним і високим світом – гірка материнська сльоза…". Поглянувши на це місто з дахів, здається з неба взагалі було б нічого не видно... Лише велич, що кривавою хмарою лягла на міста, від холоду вкутавшись в жовто-блакитну шаль надії. Потім знаходжу надпис «Дякую Революції, що відкрила мені Тебе. Україна буде». Чи живі ті, хто знайшовся тоді у цьому Вічному і Високому Світі, серед вибухів і смерті, щоб у всіх інших була Україна, про яку там написано. Ніколи не дізнаюсь. За кілька кроків вже гримить музика, ніби не дивилися ми на небо і не думали, що то останнє, що ми бачимо в житті. Символічно.

 

Автор: 
Ілона Троцька